Кожна британська школа – це Гоґвортс

2 березня — Всесвітній день книги. Традиційно діти молодшої школи у Великій Британії цього дня приходять до навчальних закладів в костюмах улюблених героїв. І до нашої школи о восьмій ранку, на велосипедах, самокатах, пішки, підстрибуючи, мчать королі, лицарі, дракони, римські легіонери, принцеси, феї, відьми, мишки, котики, лиси і ще багато чудернацьких істот. 

Моя восьмирічна донька в образі учениці школи Гоґвортс із «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг на ганку в захваті видивляється подружок, їй кортить побачити їхнє вбрання. За законом я не маю права фотографувати дітей без дозволу їхніх батьків і навіть не можу робити зйомки на території школи. Тому, вам варто повірити мені на слово, — такої концентрації щасливих усмішок я не бачила вже більше року. 

У дверях навчального закладу учнів зустрічають вчителі — вбрані в костюми принцес, зайців і навіть викладач спорту в рожевій спідниці балерини.  Цілий день в навчальному закладі будуть говорити про книги і їх героїв. 

Свята в британських школах — виключно для дітей. Батьки після першого дзвоника залишаються за зачиненими воротами. Для них не влаштовують показові концерти і лінійки, не запрошують місцевих депутатів для промов і не змушують здавати гроші на квіти і подарунки вчителям. 

За майже рік навчання в моєї дитини був лише один виступ, на який були запрошені батьки — влітку упродовж 5 хвилин на галявині біля стадіону її клас виспівував афро-американську релігійну пісню, з останніми акордами батьків попросили залишити територію школи.

Дитина в навчальному закладі — повносправна людина. Вона сама вибудовує стосунки із вчителем і однолітками. Батьки повністю виключені з навчального процесу. Упродовж року вони мають право на спілкування із класним керівником своєї дитини усього два рази — по разу на кожне півріччя. Це спілкування відбувається онлайн, час фіксований — 10 хвилин. Упродовж них вони можуть поставити питання класному керівнику, а він має проінформувати їх про рівень знань дитини.  

Зізнаюсь, я була вражена цим правилом. 

«Ми до цього звикли. Ми лише питаємо в дітей, чи гарно вони провели час у школі. Для їхнього віку зараз це головне», — розповідає мені сусідка-англійка, дитина якої навчається в класі моєї доньки. 

Упродовж перших пів року я не полишала спроби дізнатись в моєї школярки про її оцінки. Однак, це все було марно. Все, що мені вдалось зрозуміти: клас поділений на кілька рівнів — і діти переходять з «червоного», в «помаранчевий» і «зелений» по кілька разів за місяць, причому часто вони й самі не знають, який в них наразі колір. Оцей світлофор і є оцінювання їхніх знань.  

Саме тому батьки до кінця року не в курсі, наскільки успішна їхня дитина в навчанні. Усі зошити знаходяться у класного керівника, домашнє завдання — рідкість. 

«Я вам пораджу більше читати англійських книг разом з вашою дитиною», — це усі настанови від нашого вчителя, які я почула під час нашого десятихвилинного спілкування.

Коли ми тільки приїхали в селище, де ми нині мешкаємо, моя дитина відразу пішла в школу. І тоді в неї була інша класна керівниця. 

В британській молодшій школі, класний керівник змінюється щороку — таким чином, аби не встигали з’явитись улюбленці чи  сформуватись контакти з батьками. Вчитель щодня взаємодіє з двома-трьома асистентами, які працюють із групами дітей. І асистенти щороку теж змінюються.

 Усі ці блоки, які встановлені між школою та батьками, насправді, запобіжники корупції. Аби вплинути на шкільну адміністрацію було неможливо. 

Система британської освіти вибудовувалась роками. В її центр поставлена дитина, а не бажання батьків чи вчителя. Завдання педагогів – зацікавити дитину, і вже вона сама має докласти зусиль, аби отримати знання. Фактично, школяр здобуває знання самостійно. 

Однак, це правило стосується молодшої школи. У старших класах — навантаження на дітей максимальне, і, звісно, в цей час батьки більше включаються в процес навчання. 

Щоправда,  у чаті батьків нашого класу один раз з’явилась пропозиція про збір грошей на подарунок учителю — перед Різдвом. Це була приватна ініціатива і далеко не всі її підтримали. 

 «Уявляєш, наша вчителька зашарілась, коли ми їй принесли квіти у перший день школи і сказала, що в них це не прийнято. Але вона, звісно, подякувала і сказала, що їй приємно», — розповідала мені здивована моя знайома українка, яка в Україні працювала викладачем української мови.

Не можна сказати, що вчителі у Великій Британії задоволені рівнем зарплат. Вже двічі за останній місяць вони страйкували — діти не ходили до школи два дні і через це справді сумували. 

Рівень зарплати освітянина невеликий порівняно із комерційним сектором, та й економічна криза внаслідок російської агресії та епідемії коронавірусу призвела до зростання цін на продукти та комунальні послуги. Це й змушує вчителів страйкувати. Однак і тут, виявляється, це не примусова вимога адміністрації шкіл. Навіть у дні страйків деякі вчителі приходили до шкіл і проводили уроки. 

Школи, поліція, пожежники та соціальна служба з допомоги літнім та людям із особливими потребами, а також мерія — це все оплачується платниками податків. Щомісяця, мешканці міст і селищ сплачують комунальний податок. У ньому розписано, які кошти отримають усі департаменти з цього рахунку — все дуже прозоро. 

Якість шкіл залежить від престижу району, де вони знаходяться. Чим більше сплачених податків, тим кращий сервіс, який надає держава. Таким чином, навряд пересічний британець буде скаржитись на якість послуг, якщо він не сплатив комунальний податок. 

Оскільки школи існують за рахунок платників податків, ті, своєю чергою, контролюють освітній процес і навіть штат викладачів. У класі, де вчиться моя донька, незабаром вибори представника класу у батьківський комітет школи. Голосування відбудеться серед батьків, яким треба вибрати одного, хто буде відвідувати усі зустрічі з керівництвом школи. 

Це справді вибори — з таємним голосуванням і навіть з програмними промовами у батьківському чаті. І вони надзвичайно важливі, бо батьківський комітет школи з адміністрацією керують бюджетом навчального закладу.  

Від цього залежить скільки уроків математики, англійського чи музики буде наступного року, з якими вчителями будуть переукладені контракти, а яких доведеться звільнити. 

Термін контракту у педагогів у Великій Британії, зазвичай складає один рік.

Раз на кілька місяців матері дітей нашого класу зустрічаються в когось одного удома. «Пуддинг клуб» назвали вони такі конференції — і на ці посиденьки приносять солодощі і вино. Головне правило — вони відбуваються без дітей. 

У саду гамірно від жіночого сміху. Одна з англійок ставить келих холодного просекко на стіл зі словами: 

«Ми живемо на березі ріки і у «День батька» я спостерігаю за всіма вашими чоловіками, які від самого ранку збираються на рибалку». 

Інша, відірвавшись, від домашнього еклеру, відповідає: 

«О, там напевне є і мій». «Бо щойно діти починають його вітати, він хапається за вудочку і тікає з дому». 

Садом знову розноситься сміх. 

Цих жінок поєднала школа, але жодного разу під час засідання «Пуддинг клубу» я не чула розмов про навчання наших дітей. 

Українки, які вимушено наразі живуть у Великій Британії, повернуться з дітьми додому. Вони повернуться з новим досвідом і з новим рівнем знань про те, як може функціонувати школа.

Як на мене, на наших освітян очікують тотальні зміни. Як і доведеться змінитись  всій країні, відкинувши залишки радянської системи.