У школах та університетах доречно запровадити курс «Право на помилку»

У Новій українській школі діє право дитини на помилку. Учень чи учениця –  елемент навчання. Учневі можна й треба помилятися, аби досягнути кращих результатів, отримати рішення, яке буде оптимальним не тільки для не певної ситуації, але й задовольнить самого здобувача освіти.

Але як змінити ставлення батьків, дітей, вчителів та суспільства загалом до помилок, похибок і невдач.

Американська письменниця Джессіка Бекол дослідила питання цінності навчання на помилках, вивчивши його в контексті гендерної нерівності.

У книзі «Право на помилку» авторка зібрала 25 інтерв'ю із успішними жінками: викладачками, юристками, винахідницями, дослідницями.

Ці розповіді поділено на чотири розділи. Кожна історія фіналізується певними висновками, які не вчать гнатися за «успішним успіхом», а готують до того, що свій шлях треба торувати, набиваючи свої гулі.

Авторка наголошує, «що від самого дитинства й до випуску з університету ми засвоюємо різні непотрібні правила про те, як усе робити «правильно», а розмита порада «вчитися на помилках» просто губиться в цьому потоці, не приносячи жодної користі».

Відтак, ми постійно боїмося помилятися. У нас живе комплекс відмінника, який мусить робити все за правилами, згідно попередньої домовленості із соціумом. Кожен відступ від цієї домовленості може спровокувати різкий осуд або й взагалі причепити ярлик «білої ворони», «вигнанця», якому зась опинятися на одній території у натовпі відмінників, які щоранку снідають пісною вівсянкою, а ввечері поспішають на п'яний корпоратив із начальством, бо ж це добра нагода звернути на себе увагу й байдуже, що хизуватимешся не професіоналізмом, а довгими ногами, пишним декольте чи тим «що ти свій».

А помилятися ти страшенно боїшся, бо помилку соціум «забанить», оцінить небажаною двійкою чи одиницею. У Німеччині, наприклад, це найвищі бали, а в Україні – геть низькі, яким засвідчують, що нічого ти не знаєш, крім, ймовірно, імені вчителя або вчительки.

А тобі страшенно треба самі лишень п'ятірки, бо їх отримували твої родичі, їхні родичі, родичі родичів й далі. Ти страшенно боїшся «побіліти». Бо ж інші ворони заклюють. А навіщо тобі те клювання. Тобі комфортно в своєму дискомфорті й страхові. 

Бо за помилкою невизначеність, за помилкою – інші двері, які не відкривали важливі тобі люди. 

Вони можуть бути винятково добрими людьми, показно успішними, тому тобі здається, що їхній досвід неодмінно мусить стати твоїм. 

Бо ж «треба бути розумним і вчитися на чужих помилках». 

Ти поставиш свій досвід на полицю у квартирі серед усміхнених родинних фото й скажеш гостям гордо: «Я достойний/- а свого роду». 

А коли всі розійдуться, стінами розповзуться сутінки, ти раптом подумаєш: «А де ж тут я? Де мій досвід? Мої переживання й гулі»?

А ще якби нас відівчили порівнювати себе з іншими. Бо який сенс у тому, щоб порівнювати себе із батьками, друзями, знайомими, знаменитостями. У кожного із цих людей був пройдений власний шлях до успіху соціального та успіху особистого чи навпаки. 

Кожен із них по-cвоєму любив, ненавидів, перемагав та програвав. Або й не робив цього всього, провівши життя в очікуванні чогось надзвичайного. Хоч життєві сценарії й дублюються, як і літературні сюжети, в основу яких вони згодом лягають (до речі, кажуть, що всіх сценаріїв лише 36), але відчуває й думає кожна людина по-своєму. Кожному болить інакше. 

Під час війни різниця у цих больових відчуттях дуже добре відчитується на сторінках соціальних мереж, де ми замість підтримати одне одного в горі, нападаємо: «Що той чи та не так горює».

Хоч кожен радіє чи голосить голосно або тихо, але так, як вміє, як можу. Того нас і приваблюють так інші люди. Через інший досвід та інші думки. 

Порівнювати варто хіба себе з собою: вчора був таким, думав так, зробив так, а сьогодні – інакше. 

Сьогодні я більше часу проводжу з тим, кого люблю, пишу статтю, готую нову страву, йду вибирати модну сукню чи перефарбую волосся в інший колір. Сьогодні я не буду злословити у відповідь хамовитому водієві маршрутки, поступлюся місцем вагітній жінці, або... Лишуся вдома, нікуди не піду, вимкну всі засоби зв'язку й зникну для всіх. Бо так хочеться мені. Так я відчуваю, такий мій вибір.

І я порівняю себе до та після. Тоді це порівняння буде суто моїм. Я його відчую, проживу й зможу описати цей досвід, може, навіть поділитися. 

А як можна прожити досвід когось? Хай навіть дуже близького й рідного. Певне, ніяк. Ну хіба володіючи якимись таємними знаннями, ставши експертом людських душ. Але знову ж не про людське око. А для себе. Щоб краще пізнати себе й тих, хто поруч. 

Жаль, що у школах та  університетах не вчать помилятися й порівнювати себе...із собою.

А цей принцип «права дитини на помилку», який декларований у Новій українській школі, потребує ще немало методичних рекомендацій, щоб бути засвоєним.