«Учні і батьки – це завжди наступні за вчителем люди», – лучанка про досвід німецької школи як мама і педагогиня
-
-
>
-
>
-
>
7552
Юлія Смаль – лучанка. Тут вона закінчила школу, університет і 15 років учителювала в Україні (в обласному центрі Волині та у Києві). У 2014 році поїхала за кордон. Відтоді жила у кількох країнах світу.
Із 2019-го і донині з чоловіком та трьома дітьми мешкає у Німеччині. Наразі там займається педагогічною діяльністю. Тож у розмові з нею – про погляди на освіту як мами школярів та вчительки німецької мови.
«Це два абсолютно різні досвіди», – стверджує співрозмовниця.
Від вивчення мови до її викладання – два роки
Юлія Смаль працює як фаховий педагогічний персонал в інтеграційному відділенні професійного училища (Berufsschule) у місті Вайдені. Вона – найнята працівниця місцевої народної школи (Volkshochschule є некомерційною установою для освіти дорослих та подальшої освіти – авторське).
Жінка уточнює, що не має права викладати в державній німецькій школі як повноцінна педагогиня. Але стверджує, що молоді українські вчителі уже отримали на це шанс. Проте варто враховувати, що це дуже часовитратно.
«Я можу працювати лише як наймана учителька, підзвітна цій школі, оскільки є певний дефіцит персоналу. А у державну школу, на державну посаду бере міністерство освіти. І педагог дуже захищений державою. У будь-якій ситуації. Навіть, коли є конфлікт з учнями, – ні вони, ні батьки реально нічого не можуть вдіяти. Вчителя найняло міністерство. Воно може проводити спеціальні власні розслідування у певних випадках, але й через них не звільняють. Максимум, чого можна добитися (причому я бачила буквально одиночні випадки), – це переведення вчителя в іншу школу», – ділиться Юлія.
Власне, жінка сама почала вчити німецьку в 2020-му. А в квітні 2022-го отримала сертифікат на знання мови рівня С1. Окрім того, офіційно підтвердила усі свої документи про освіту (аж до шкільного атестата). Це, до слова, влетіло у добру копійку та тривало з пів року.
Такий алгоритм дій дозволив працевлаштувалася в інтеграційному відділенні (воно обов’язкове для всіх дітей, які приїжджають у Німеччину) і викладати у брюкен-класі (інтеграційному класі для українців).
«От такий шлях до мого нинішнього вчителювання. По суті, я здала іспит 3 квітня (це була субота) й одразу поїхала працювати. Бо з понеділка у мене вже був контракт, тож, вийшла на роботу», – усміхається Юлія.
Як інтеграційна педагогиня, вона має право викладати німецьку усім без винятку віковим категоріям. Проте зізнається, що найбільше їй до душі робота з підлітками. Тому у школі для учнів віком 15 + вона зараз працює.
«Перед вчителем не захищені ні батьки, ні учні»
Маючи багато років педагогічного досвіду в Україні (а ще, до слова, у Китаї) і вже два роки – у Німеччині, Юля Смаль каже, що найпринциповіша різниця у шкільній освіті в тому, що у країні, де вона нині живе і вчителює, батьки абсолютно не захищені перед вчителем.
Якщо людина виконала всі вимоги, має вищу освіту, пройшла необхідні щаблі, здала іспит на ліцензію і її найняло профільне міністерство як вчителя, то далі діє просто шалений захист фахівця, у якого працевлаштування від держави.
«Тобто нема такого, що батьки виявили якусь проблему в стосунках дітей і педагога, поскаржилися чи підписали лист-звернення, на це зреагувала дирекція і ситуація вирівнялася на користь батьків. Ні-ко-ли. Вчитель може всій випускній паралелі зарізати результати і цим позбавити дітей доступу до вищої освіти. Та навіть на це не існує протидії. Учень і батьки – це завжди наступні за вчителем люди. Основним у навчальному процесі в Німеччині є педагог. Вчителя не звільнять, вчителя не покарають. Тут я не говорю про порушення закону чи биття дітей. Однак у конфліктних шкільних ситуаціях на вчителя немає жодного засобу впливу», – констатує співрозмовниця.
Власне, це Юлії довелося пережити і самій через наймолодшого сина, коли вони приїхали до Вайдена у серпні 2019-го і 6-річний хлопець пішов до школи.
«Мій Лесь ніколи до того навіть не чув німецької мови. Однак за віком він уже не мав права на садочок. Тож у вересні пішов в школу і потрапив до класу гера Баерля. А я як мама – в абсолютно епічну для мого сприйняття ситуацію…» – пригадує лучанка.
Юлія на той момент ні слова німецькою не могла сказати. Проте вільно говорила англійською.
Однак, вчитель Леся відмовлявся нею спілкуватися цією іноземною. Натомість чи не щодня зустрічав Юлію доволі емоційно, з криками «Гросе проблемен!!!» (величезні проблеми – авторське).
«І зазвичай ці «гросе проблемен» полягали в таких дрібницях, на які в принципі навіть не варто звертати увагу. От для мене як педагога великі проблеми – то вікно розбив, зламав сусіду руку, з уроку втік і поїхав на рок-концерт до Берліна… А для вчителя Леся це були ситуації, коли син у рукавичках сидів на уроці. Або не зрозумів, куди йде клас, відволікся і лишився сидіти в роздягальні (до речі, щоб не згубитися). Тоді був такий скандал, хоча проблему можна було вирішити, просто взявши дитину за руку і завівши у той спортзал», – впевнена співрозмовниця.
Градус нерозуміння підвищувався. Й одного разу дійшло до того, що під час уроку, при інших учнях, вчитель змів речі Леся зі столу з криками, що в дитини безлад. Коли Юлія прийшла до школи того дня, гер Баерль і на неї налетів з вимогою забрати сина з класу, бо він, мовляв, до школи не готовий.
Жінка не витримала нервового напруження і розплакалася. Бо було ясно: як мама вона жодним чином не могла вплинути на ситуацію, перевести в іншу школу не мала права, бо у Німеччині є прив’язка до приписки.
«Нам ще поталанило. Бо мої сльози та відчай тоді побачила директорка школи. І допомогла таки знайти місце в садочку. А зазвичай у Німеччині так, що коли втрапиш у ситуацію, коли є конфлікт у дитини чи у тебе з вчителем, то лишаєшся у ньому абсолютно безправною істотою. Не можна, як у Україні, змінити педагога чи клас. Якщо тут вчитель ухвалив якесь рішення стосовно дитини, батьки можуть хоч гопки скакати, але буде по його. Оце те, що в німецькій школі дуже складно мені як мамі, але як вчительці чудово», – ділиться Юлія.
У Німеччині дирекція – це менеджмент навчального закладу, що отримує набір педагогів, які не є працівниками школи. Бо контракт із вчителем підписує міністерство освіти. І він, якщо так можна окреслити, безстроковий. Педагог має право не розривати його до пенсії.
Єдиний недолік цієї системи для людини у тому, що вчителя можуть відправити в будь-яку школу в межах години їзди від місця проживання. І відмовитись, якщо згодився бути вчителем, не можна. Натомість держава дає гарну зарплату, прекрасний соцпакет і гарантує захист від претензій батьків та учнів.
«Більше за вчителів в Німеччині отримують тільки лікарі. Якщо є повна ставка (наприклад, 40 годин у школі, 33 – у гімназії), то це 5 500 євро. І ніхто не перевантажує себе додатковими репетиторствами», – пояснює Юлія.
«Початкова школа – однакова для усіх. Далі – поділ»
А от система освіти, за її словами, у Німеччині страшенно заплутана. Отже, починають навчання діти в 6 років. Вони йдуть у початкову школу, вчаться там 4 роки. Кожна дитина має право без втрат репутаційних на два роки повтору класу, якщо є проблеми з успішністю навчання. Щоправда, це не стосується саме 4-го випускного класу, хіба як виняток. Зазвичай, до слова, початкова школа – це окрема будівля.
Оцінювання бальне, за шкалою від одного до шести, де один – найкраща, а шість – найгірша. Вміст портфеля школяра важить чимало, незалежно від класу. Діти працюють із маркерами у додаткових зошитах і ксерокопіях. А пишуть до 7-го класу обов’язково чорнильними ручками. Ведуть щоденники читача.
Абсолютно заборонений на час відвідування школи телефон. Побачать – мають право забрати. Віддадуть лише батькам у секретаріаті після завершення робочого дня.
Після четвертого класу діти мають купу контрольних робіт, які прирівнюються до випускних іспитів. За їхніми результатами школярі приймаються або у гімназію (тут готують до вступу у виші), або в звичайну школу – реальшулє (5-9 класи), або у міттельшулє – школу найнижчого рівня, що пропонує початкову середню освіту.
«Сьомий клас у міттельшулє з математики виконував приклади на рівні 7 помножити на 11. Це щоб приблизно уявити, який ця школа дає абсолютно базовий набір знань», – каже лучанка.
Процес переходу з найнижчої школи до гімназії Юлія Смаль теж пережила – тільки зі старшими дітьми.
Для неї, зізнається, це був додатковий стресовий фактор. Але, на щастя, все вирішилося досить легко, бо їх взяли до вищої школи на основі того, що вони абсолютно вільно говорять англійською і китайською мовами. Плюс мали високі оцінки в китайській школі, де вчилися до переїзду в Німеччину.
«А Лесь зараз у 4 класі. Він не має амбіцій потрапити в гімназію. Я ж буду рада навіть, якщо це буде реальшулє. Бо не знаю, як довести, що йому в майбутньому, через гіпотетичних 10 років, будуть потрібні знання, які дає гімназія, якщо зараз є мільйон інших інтересів. Але мене це хвилює, звісно. Я українська мама, у якої в дитини має бути диплом про вищу освіту», – сміється співрозмовниця.
На вищу освіту в Німеччині мають право діти, які здають абітур – випускний екзамен з гімназії. Тобто, випускники інших шкіл такого права не мають.
Щоправда, оскільки програма реальшулє в основному співпадає з програмою гімназії (крім кількості мов), то випускники реальшулє з високим балом можуть продовжувати навчання в гімназії і теж, якщо проявлять мотивацію, інтерес та заангажованість, потім отримати вищу освіту.
Діти в Німеччині зобов'язані відвідувати школу до 9 класу. А далі ж, як уже уточнювала лучанка, можуть обрати або продовжувати навчання, або починати аусбільдунг (тобто середню спеціальну освіту). За її словами, це професійне навчання такого типу, як у нас профтехучилище.
«Я власне зараз у такому закладі працюю. Це щось середні між училищем та коледжем. Надає багато спеціальностей від робочих (слюсар, токар, столяр, електрик, автомеханік) до офісних (секретар, перекладач, архітектора міської забудова, банківських працівників різних рівнів). Це навчання в роботі, коли людина три дні працює, а два дні школи відвідує. Так – три роки. Є певні зарплатні кошти. У перший рік – приблизно 800-900 євро, у третій – повну робочу ставку», – пояснює німецькі реалії Юлія.
Вона одразу ж у уточнює, що тут для того, щоб добре влаштуватися в житті, не обов'язково мати вищого освіту.
«І з цим мені теж треба змиритися. Бо у Німеччині нема культу вищої освіти. Бо ж як в Україні? Коли не вступив, то це переважно виходить на рівень національної сімейної катастрофи», – сміється.
Жінка розповідає, що німецькі батьки навіть дуже часто свідомо не прагнуть дати своїм дітям вищу освіту.
«У класі моїх Оленки і Марка (старші діти Юлі – двійнята – авт.) був хлопчина, талановитий досить музикант. Він пішов з одинадцятого класу на аусбільдунг, вчиться на майстра з ремонту органів. Тобто суто технічна робота, пов'язана з музикою тільки спільним процесом. Але!! Їх на Європу, тих майстрів, чоловік з десять. Він пішов на цей крок продумано, заради майбутнього заробітку. Дівчинка з класу хотіла в банківську справу. Для цього не потрібно вищої освіти, вона здобуває спеціальну. І батьки не роблять з того трагедії», – пояснює різницю в освітньому світогляді українців та німців Юлія Смаль.
Шкільні та позашкільні процеси: хто, куди і за скільки
Загалом у навчанні як процесі хоча і є свої особливості, проте організація схожа до українських реалій. Діти на уроках сидять по 45 хвилин. Однак перерви – короткі. У школі є класний керівник, журнали, контролюючі органи. Хоче дитина вийти (наприклад, у туалет) – має підняти руку. На розсуд учителя рішення, відпустити чи ні. Є домашнє. Їх – багато. І – є фінансові внески. Щоправда, доволі невеликі, порівняно із зарплатами у цій країні.
«За кожну дитину на початку року ми здали 75 євро. Це на зошити, на інші робочі матеріали та ксерокопії. Плюс коли збираємо дитину на початку року, то робимо це за списком, який обходиться в середньому в 100 євро для молодшої школи і трохи менше – для старшої», – рахує Юлія.
Окрім того, пригадує, одного разу їх просили здати символічні 5 євро на полиці для класу двійнят. Поїздки, екскурсії – за кошт батьків. Свят особливо у навчальних закладах не відзначають, тож подарунки в принципі не є звичні для педагогів. Та й дарувати не можна нічого, що дорожче від 5-ти євро. Якщо сума більша, презент мусить бути задекларованим. Бо ж, нагадаємо, вчитель у Німеччині вважається державним чиновником. І тут дуже жорстко з різними додатковими благами.
Є чіткі правила й обмеження для батьків. Тут не можна, як в Україні, поїхати, скажімо, на море, навіть на три дні раніше, ніж розпочнуться канікули. Це заборонено, батьків можуть навіть оштрафувати. Причому за таке невиконання батьківських обов'язків, як порушення права дитини на відвідування школи, сума сягає півтори тисячі євро.
Є чіткий контроль над тим, як дитина виконує домашні завдання. Помітять педагоги, що є регулярно проблеми, – змусять звертатися до відповідних органів. Із батьками проводитимуть бесіди, писатимуть листи на роботу, штрафуватимуть.
Якщо доведуть злісне невиконання домашнього завдання, може йтися навіть про вилучення з сім'ї.
Батьки у Німеччині загалом дуже включені у навчально-виховний процес. Якщо мама чи тато не приходять на батьківські збори, дитина вчителькою визнається як неблагополучна з усіма відповідними наслідками.
Є загальні збори для вирішення спільних питань. І є індивідуальний час, які призначає педагог, бо ні оцінки не повідомляються на загал, ані поведінкові негаразди. Батьки самі між собою проблем теж не вирішують – все робиться лише через звернення до дирекції.
У школах усіх рівнів обов'язково є група продовженого дня. Школа годує за державні кошти. Пообідній догляд потрібен зазвичай сім'ям, у яких батьки працюють позмінно. З семи років дитину можна залишити на дві години саму вдома. Від десяти років дитина може перебувати вдома чотири-п’ять годин одна.
На державі – витрати на придбання шкільних товарів, якщо сім'я має низький рівень доходів. І ще кожен учень має можливість безоплатної участі у двох клубах чи гуртках.
Додатково школи самі пропонують обов'язково набір факультативів та схожих речей. Це може бути, наприклад, в гімназії для старших дітей англійська додаткова,італійська як факультатив або гуртки гри на гітарі, в оркестрі, залучення до хору чи рок-гурту, художній клуб, газета шкільна, танці, волейбол, тощо.
Вибір великий і різноманітний. Якщо не влаштовує, то є платні можливості. Наприклад, півгодинні заняття раз на тиждень старшого сина у музичній школі обходяться у 70 євро на місяць.
Є долучення до процесу навчання бізнесів, які у нас називаються соціально відповідальними. Наприклад, Лесь займається безкоштовно в оркестрі духових інструментів, але за це платить 20 тисяч євро на рік місцева фірма з пошиття одягу.
Окрім того, для школярів діє величезна кількість спортивних клубів. Оплата на напрямок дуже різниця: є дуже-дуже символічні гроші – типу 20 євро на рік, а є доволі вартісні (наприклад, два рази на тиждень заняття карате вартують 200 євро).
Із цікавого і нетипового для України – тут місцеві бібліотеки регулярно проводять відкриті читання. Хтось зголошується провести вечір, подію рекламують і багато дітей ці заходи відвідують. Бібліотека у місті, де мешкає Юлія з родиною, як вона каже – просто мрія. Приміщення виглядає старовинним, проте дуже затишне і модерне.
Популяризація різноманітних професій відбувається через акції, екскурсії, гуртки. Наприклад, це дуже часто роблять пожежники, лісівники, поліція. Це не гуртки, а такі необов'язкові, але дуже рекомендовані активності.
А ще Юлія розповіла, що у четвертому класі діти проходять навчання і здають екзамени, щоб отримати право їздити вулицями на велосипеді.
«Цілим класом вони мають тиждень такої роботи з поліцією. Їм розказують правила, потім по місту проводять уроки живого водіння. Діти реально отримують права водія велосипеда», – каже лучанка.
Старші школярі більше залучені в дорослі активності та спрямовані на вибір професії, залучаються до шкільного самоврядування та політичних клубів.
Усе доволі серйозно та представницько. Наприклад, на семінари шкільного самоврядування, коли вирішується, як покращити роботу, спеціально їде директор закладу.
А в жовтні цього року клас Леся вивчав роботу місцевого самоврядування. Діти ходили в міську раду на екскурсію та цілих 45 хвилин балакали з бургомістром.
«Тобто – уявляєш? Мер сидів і на повному серйозі відповідав на питання цих десятирічних майбутніх виборців», – сміється Юлія.
Каже: «сину сподобалося». Плюс, як завдання додому, він має написати враження про цю зустріч.
Дні школярів організовані так, що часу вільного у них майже немає Просто так дітей на вулицях не зустрінеш. А ще тут усі з років 15-ти шукають підробітки.
Є обов’язкова виробнича практика для старших на тиждень перед літніми канікулами. Діти шукають собі підприємство, яке візьме практиканта. Це не складно, бо ж практиканти – безкоштовна робоча сила. Школярі мусять виконувати свої обов'язки, бо їм звіт не підпишуть. Тривалість практики зростає з року в рік. Після одинадцятого класу в учнів вона становить 80 годин.
«Інтеграційні класи з російськомовними українцями – це створення проблеми»
Описана вище схема освіти була звичною для Німеччини до початку повномасштабної війни росії проти України. Коли у країні з’явилося багато наших біженців, під них почали запускати спеціальні інтеграційні класи. Перші три місяці війни у 2022-му у українські діти були звільнені від обов'язку ходити до школи. А потім владі довелося взятися за вирішення проблеми.
Крізь призму власного досвіду саме у тому, як інтегрують українських дітей-біженців, Юлія Смаль бачить пласт проблем.
У квітні 2022-го почали функціонувати українські брюкен-класи (брюкен німецькою – міст). Ця система передбачає, що збирали разом більш-менш знайомих дітей, лише українців, які починали вчитися при школах німецьких, зокрема освоюючи і мову. Для цього у закладах найняли практично всіх українських вчителів або людей, які мали хоч якийсь досвід у педагогіці. У початковій школі, якщо діти потребують додаткової уваги, то це два вчителі на клас.
Середні школи усіх рівнів організували один-два такі класи. І перші зо три місяці всі діти сиділи в тих брюкен-класах. Бо не зрозуміло було абсолютно, що з ними робити. Тож наші вчителі викручувалися самі: пристосовувалися українську програму вчити, ходили гуляти, книжки читали. Хтось навіть взявся трохи німецьку вчити. А далі – літні канікули (тут припадають на кінець липня).
Після них відбулися зміни. Наприклад, деякі заклади відмовилися від інтеграційних класів. Тобто, по суті, дитина з початкової школи йшла у звичайний німецький клас школи свого рівня або на рік пізнішого (залежно від бажання батьків).
Там, як жартує Юлія, завжди знаходиться якийсь Лесик, який допомагав із перекладом чи поясненням. Її найменшого сина минулий рік постійно забирали з уроків, щоб він щось комусь перекладав.
Діти переважно адаптовувалися, враховуючи, що програма не складна. Сама ж система схожа: прийшли, відсидіти тих своїх 4-5 уроків, зробили домашні завдання. Нічого нового, крім мови викладання.
Щодо брюкен-класів, то Юлія Смаль мала викладання в одному з таких у гімназії. Каже, що це недобре. Бо формується замкнений мономовний клас, де діти між собою спілкуються російською Навіть якщо є дитина україномовна, вона переходить на російську. Бо нею говорить більшість.
Такі умови дозволяли навіть не вивчати німецької. Співрозмовниця впевнена: якщо ситуацію не взятися різко змінювати примусом, вже за кілька років вона призведе до проблем. Бо діти виростуть, але так і не ре інтегруються.
Повертатися в Україну їм наразі переважно нікуди. Та й вони цього не дуже прагнуть. Разом із тим, повноцінно вливатися у життя країни перебування не поспішають. Формується окрема закрита спільнота – російськомовні українці в Німеччині, які себе з Україною чітко не ідентифікують.
«Наслідки цих поламаних поведінкових зв’язків, коли дитина не розуміє, хто вона, пояснювати, мабуть, не варто»?» – риторично запитує лучанка.
Разом із тим, каже Юлія, вихід є. Це повноцінні інтеграційні відділення при школах для дітей іноземців, де викладання – з німецькою. Саме цей шлях родина пройшла з Лесем, який вчився з 20-ма дітьми восьми національностей.
«Вони мусили між собою спілкуватися хоча би для того, щоб списати домашнє завдання. І говорили німецькою. А наприкінці навчального року влаштували національне свято, прийшли у національних костюмах, з прапорами. Тоді я реально бачила, що так має працювали багатонаціональний клас і відбуватися інтеграція. Є спільна справа – навчання і життя в Німеччині. Проте ніхто не втратить своєї ідентичності», – пояснює вона на прикладі своєї дитини.
Юлія додає: інтеграція не працює в замкнених мононаціональних середовищах, при цьому настільки травмованих, як українці війною. Тому ідею брюкен-класів лучанка вважає хибною та нежиттєздатною.
«Впевнена, що дітей, які застрягнуть у цій системі, буде дуже важко «витягати» жити в німецькому суспільстві. Або, як протриває ще в часі, взагалі неможливо», – каже вона.
Наприкінці розмови жінка додає.
«Якщо підсумувати, то десь виграєш, десь програєш. Але я особисто пересвідчилася, що система німецької освіти дуже непроста для дітей і батьків».
